Павло Табаков: «Якщо ми спрямовуємо енергію за мир, можемо мати гарний результат»

Павло ТабаковОкрім видимого, фізичного світу, існує ще один — глобально-енергетичний, що вбирає в свої долоні «тонкі» випромінювання мистецтва. Власними очима ми бачимо лише частину картини, поза досяжністю залишаються мотиви та сподівання. Так відбувається у будь-якій сфері життя, чи то йдеться про суспільні трансформації, чи то про масові музичні уподобання.

На вищезгадані теми ми вирішили поспілкуватися з відомим українським співаком Павлом Табаковим — професійним музикантом, що зберігає класичні європейські традиції у власній творчості; переможцем п’ятого сезону телепроекту «Шанс» (2005) та телепроекту «Голос країни-2»; солістом та аранжувальником чоловічого октету «Орфей», який не раз мандрував країнами Європи, збираючи найбільші оперні зали з інтернаціональною музичною програмою.

Павло Табаков: «Те, що йде від душі, має правильне енергетичне випромінення»

— На прес-конференції ви згадували поняття еґреґору країни. Розкажіть, будь ласка, детальніше, якими ви бачите енергетичні зміни в оточуючій атмосфері.

— Я не можу назвати себе великим спеціалістом в цьому, але розумію, що трансформація відбувається — і, на жаль, для суспільства вона є довгою. Всі трансформації підкорюються єдиному принципу: щось помирає, і в цей час народжується щось нове. На жаль, все життя так побудоване: щось має померти, а щось народитися, отак і в державі зараз відбувається. Але я думаю, що країна вколота прямо в серце — не тільки фізичною війною, але й інформаційною, в першу чергу, тому що все почалося з інформаційної війни. Те, що випромінюють люди, — як кожна людина, так і суспільні тенденції в цілому — оце і є егрегор країни, і він змінюється постійно.

— Чи може музика вплинути на еґреґор?

— Тут варто поговорити про те, що формує наш музичний смак. Якби ми слухали багато якісної, хорошої музики! Наприклад, є така альтернативна течія, як моцартотерапія. Але, на жаль, в країні ніхто не додумався зробити класичне радіо. Я розумію, ринком керують попит та пропозиція, і немає поки що масового попиту на класичну музику, але все одне за одне чіпляється, всі пазли такі. Не буде освіти, не буде культури — не буде й попиту на якісний продукт, тому що, на жаль, наразі існує лише невеликий відсоток інтелектуальної музики — нехай це буде поп-музика — але з гарними текстами, з гарним вокалом. Тобто зараз більше сприймають музику як розважальний продукт. Звісно, я не кажу за всіх, я кажу за більший відсоток населення.

В наших силах це змінювати, власне, тому я не перейшов на інакший стиль у своєму виконавстві, хоча можу працювати в будь-якому. Але я дотримуюсь того, що роблю. Я розумію: те, що йде від душі, має правильне енергетичне випромінення. Митці володіють талантом, і цей дар є своєрідним ретранслятором — нам цей імпульс посилають, а ми його просто передаємо. Це велика духовність, насправді. Люди мистецтва — музиканти, художники, танцюристи і так далі — це великі провідники для суспільства. Проте, багато хто перекриває собі ці канали — «а, я можу співати, треба заробляти гроші та більше ні про що не думати». Хоча без коштів так само далеко не проїдеш, тому що треба постійно вкладати, щоб розвиватись, щоб люди тебе чули. Бо, на жаль, у нас немає таких державних програм, які могли б фінансувати талановитих людей, і потрібно про це також дбати.

Павло Табаков

— Є точка зору, що телебачення та радіо не формують попит, а відображають його. Чи це дійсно так?

— ЗМІ колись транслювали, а зараз формують попит. Є вже така хитро продумана стратегія: телебачення — це нібито великий танк, який підминає під себе все. Їм незалежно, хто ти — митець, не митець, журналіст — людей просто перемелює, щоб робили те, що потрібно тим, хто керує телеканалами. Звідти — дуже багато політики. Але, якби телебачення було вибудовано правильно, нам би показували якийсь такий продукт, який надихає, а не пригноблює. Тобто включаєш — і від телевізора депресія наступає. Я не кажу тільки за Україну, це загальна світова тенденція. Але за кордоном є альтернатива: ти можеш включити гарний канал, який йде на національному рівні, а не просто через супутник, наприклад, National Geographic, або щось про науку, про мистецтво.

— Чи потрібно модернізувати фольклор, або адаптована народна музика втрачає унікальну енергетику?

— Я не маю такої думки, що якась музика непотрібна, — потрібна вся. Головне — щоб вона мала альтернативу. Якщо нас не навчили розрізняти, важливо навчити наших дітей тому, що в житті потрібно робити вибір. Недарма складалися казки — наприклад, про Іллю Муромця, де вказувалося: підеш тією дорогою — одне знайдеш, іншим шляхом — друге. Треба, щоб майбутнє покоління вміло робити висновки і вибір.

Так, головне завдання викладача в школі — запалити. Не розказати, не вкласти інформацію, а запалити. Тому що зараз, із розвитком Інтернету, науки і техніки будь-яка дитина виходить в Інтернет. Відбувається така ситуація, що викладач розповідає, читаючи з підручника, припустимо, про Джомолунгму, і каже: «Тільки отак має бути, запишіть» — і діти під кальку пишуть. А насправді викладач має прийти і розказати: «Ви знаєте, мої друзі були на Джомолунгмі, і я розповім вам про їх досвід. А все інше, що захочете, ви самі прочитаєте в Інтернеті — скільки вона має довжини та інше». Головне — щоб ця дитина прибігла додому і захотіла дізнатися подальшої інформації.

Я не пропагую користування Інтернетом цілодобово, але технології все рівно давлять на світ, і ми нікуди не дінемось. А ми маємо правильно керувати цим процесом. В нашій освіті існують великі прогалини — наприклад, про релігію нічого не розповідають, про фінанси дітям нічого не говорять — як ними керувати, розповідають тільки, як кубики додавати, але фінансової грамотності нема. І шкода, що такі «провтики» в освіті багатьох в Міністерстві навіть не цікавлять, їм приносять цілі програми такого формату — як має відбуватися розвиток дитини у такому-то віці, і чиновник каже: «Не цікаво, нехай полежить — можливо, через дванадцять років ми втілимо. Коштів нема, звертайтеся в Верховну Раду за коштами». От і все — зробили замкнуте коло — і вважають, що так правильно. Вся система зараз у нас така буде, поки цей державний комп’ютер не перезавантажити… Ні, я не кажу, що потрібно робити ще одну революцію.

— Чи є якась сила, що може розірвати це коло та направити енергію в правильне русло?

— Вектор енергії може змінити тільки інша енергія. Звичайно, це — людська енергія, не технічна. Але яка вона буде… хотілося, щоб вона була мирною все ж таки, не ворожою, але настільки сильною, щоб могла щось змінити. Мені дуже подобаються слова, які сказала колись Мати Тереза. Їй запропонували підтримати акцію проти війни. І вона відповідає: «Я ніколи не підтримаю акцію проти війни, я підтримаю ідею за мир». Якщо ми направлятиме нашу енергію за мир, за вдосконалення, за освіту і за культуру, ми матимемо хороший результат. Звісно, потрібно починати з малого, але, захищаючи мале село, потрібно думати і про державу. Адже мало хто в державі про це думає. Я дуже люблю нашу країну — всю її об’їздив — від Ужгорода до Донецька — але маю великі питання до держави.

Павло Табаков

Павло Табаков: «Хочеться, щоб українці бачили історії, які надихають»

— Ви багато гастролюєте країнами Заходу. Чи адаптуєте україномовні пісні для іншомовного слухача?

— Я п’ятнадцять років їздив по Європі з гуртом «Орфей» — тридцять поїздок — тільки Франція; Голландія, Італія, Іспанія. І якщо б ви тільки знали, як там добре сприймають українську пісню! Згадаю один випадок, який трапився в Амстердамі. Там в центрі є такий Concertegebouw — по суті, один з найпотужніших оперних залів Європи (в п’ятірку входить). Акустика прекрасна… Ми приїхали — перед нами ще покійний Паваротті співав; Чечілія Бартолі. І ми приїжджаємо на Christmas Show, співаємо в національних костюмах — у вишиванках вийшли. І найприємніше було те, що не американських солістів викликали на біс, а нас. І ми прямо на сцені переговорюємося: «Ну, що співаємо?» Я пропоную: «Розпрягайте, хлопці, коні». Зал стояв п’ятнадцять хвилин.

А ще інколи приходять після концерту — ми співаємо українське бароко з класикою — Бортнянський, Березовский, Ведель — і запитують: «Це Моцарт?» Я кажу: «Ні, це Бортнянський». Мене перепрошують: «Бетховен? Ведель? Не може бути!» А в Болонській Академії ми колись відкривали пам’ятну дошку Максиму Березовському — відомому українському композитору. Вони вчилися практично три роки різниці з Моцартом, і нам показали, як писав музику Березовський, і як — Моцарт. Він був не менш геніальний, ніж Моцарт… божественна музика. Березовського не стало в тридцять два роки — він не витримав натиску від Катерини II — всього того двору. Звісно, це трагічна історія, але я все ж таки хотів би розповідати українцям не тільки трагічні випадки, але й історії, які надихають.

Дивіться, як роблять голлівудські фільми. Та, навіть, наведу у приклад російські. Про них говорять: «імперіалістичні замашки». А чого в Україні не випускають зараз чогось епохального? Дивіться, «Поводир» — класний фільм! — але все рівно там йдеться про страждання українського народу. Хочеться, щоб українці бачили і надихаюче, позитивне кіно. Так само, як і слухали б позитивну музику — не примітивну, а позитивну; щоб було натхнення.

Знаєте, як американці приїжджають: «I am a citizen of United States» — все, будь ласка, зі мною прошу рахуватись. Дуже хочеться, щоб так було і з українцями, тому що країна така… Є один російський мистецтвознавець (в Швеції живе сам) — Михаїл Казінік — ми з ним спілкувалися на його лекціях. І він каже: «Ви навіть не розумієте, який кладень величезний на українській землі. Тут просто енергетичні стовпи б’ють». Ми не можемо так випускати техніку, як японці, — вони це роблять краще. Зате ми можемо робити кузню талантів, тому що у нас їх стільки… Вони самі по світу роз’їжджаються зараз. Я на Різдво, щоб ви розуміли, балет собі не міг знайти — всі хлопці виїхали на кораблях працювати, в цирках, в Дю Солеї.

Павло Табаков

— Чи присутній елемент нав’язування під час добору репертуару на вокальних конкурсах?

— Я б не сказав, що це саме нав’язування. Але коли ми з Діаною Арбеніною були в одній команді, відбувся досить гострий момент, коли вона сказала: «Мы уйдем всей командой, если нас будут так прессинговать». Тобто був трошки тиск в плані репертуару — але знаєте, скільки там «позливали» голосистих, тому що просто невдало вибрана пісня. Ми боролися до останнього і вибили перемогу. Так, було багато боротьби, але в житті загалом стільки боротьби.

Колискова для майбутнього

Павло Табаков завітав у Дніпропетровськ 12 червня у рамках незвичайного проекту «Колискова для майбутнього». Міжнародний благодійний фонд «Без кордонів» вирішив подарити дітям, що живуть у воєнних умовах, особливий подарунок диск колискових, де кожна композиція заспівана чоловічими голосами. Павло Табаков виконав колискову «Ох, ходить сон», у яку, за словами співака, «намагався вкласти усі ті емоції, любов, добро і тепло», які вкладає, коли співає її власним дітям.

Як зазначають ініціатори проекту, традиційно колискові пісні виконуються жінками, і це зрозуміло: материнська сила — енергія любові. Але, зважаючи на тяжкі обставини, коли чоловіча відважність зосереджена на війні, що за своєю суттю веде до насилля та вбивств, потрібно змінити вектор уваги. Та спрямувати останню на захист безвинних дітей, що знаходяться зараз на кордоні з війною, у притулках та реабілітаційних закладах.

Висловлюючи власні погляди на зазначений проект та соціальну ситуацію в цілому, Павло Табаков зазначає:

«Ті кошти, які ми не вкладали в культуру, тепер ми вкладаємо в танки. На жаль, така реальність. Не так давно я мав нагоду побувати в Дубаї — мене друзі запросили — і отримав неабияке враження від Міністерства культури. Воно знаходиться за великою стіною, перебуває під охороною. Тобто вони бережуть те, що, як нам сказали, вкладається людям в душу та свідомість. І я б дуже хотів, щоб в нас так само відбувалося як з культурою, так і з освітою, щоб з підручників не вирізалися величезні історичні факти, щоб діти, в першу чергу, росли на гарних мультфільмах. Я дуже добре сприймаю те, що було створено за Радянського Союзу, тому що це був добрий матеріал, але я вважаю, що прийшов час, коли ми можемо зробити це власними руками. Інакше не буде того майбутнього, не буде того фундаменту.

Нещодавно я прочитав таку гарну книжку японського автора, називається «После трех уже поздно». І там, власне, і пояснюють те, що якщо ви не закладете цей фундамент до семи років (навіть я не кажу, що до трьох), то не будете мати далі ніякого розвитку, ніякого прогресу для дітей.

Тому давайте спільними зусиллями — завдяки колисковим, завдяки гарним пісням, книжкам, з який починається пробудження літератури, — давайте піднімати культуру разом».

З Павлом Табаковим спілкувалась Ася Шкуро

Фото — Аліна Харченко

Author: Admin
Tags

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Login

Lost your password?