Ді Бі Сі П’єр — «білий маргінал»

Письменник, який видав першу книгу у 43 роки. Письменник, який вирішив стати письменником після того, як написав перший роман. Письменник, який витратив Букерівську премію на виплату боргів наркодилерам. Одне слово — письменник-парадокс. Під псевдо Ді Бі Сі П’єр «зашифрувався» автор книги «Вернон Господи Літтл» — нині 52-річний Пітер Уоррен Фінлі. Народжений у Австралії, він провів дитинство у Мексиці, юність — у Лондоні, а «дозрівши» до написання роману, переїхав в Ірландію.

Хоча Пітер походив із заможної родини, у зв’язку зі смертю батька родина швидко витратила свої статки. Фінлі із «мажора» перетворився на «білого маргінала» — такого, яким є герой «Вернон Господи Літтл». Після 9 років наркотичного туману Пітер, зібравшись з духом, полишив дурман та влаштувався на роботу художником-оформлювачем — малював комікси (до речі, деякі ущипливі критики саме цим пояснюють схематичність його творів — мовляв, звик до спрощеної картини дійсності, що її подають «історії в малюнках»). Аж раптом за 5 тижнів написав роман — той самий, що згодом здобуде Букера. Щоправда, «швидкопис» зазнав значних правок — у інтерв’ю «Кореспонденту» Пітер назвав його «романом навпаки»: «Я написал ее за 5 недель, 300 страниц, и потом понял, что в книге есть только «голос»: 300 страниц, на которых мальчик жалуется. И мне пришлось добавлять сюжет, сцены с действием, других героев. Например, сцена бойни в школе была написана в последний месяц работы над книгой. Получается, я написал роман наоборот».

Ді Бі Сі П’єр: «комедія у присутності смерті»

Роман «Вернон Господи Літтл» (2003 рік) сам автор визначив як «Комедію 21 сторіччя у присутності смерті». З точки зору змісту, таке визначення є прийнятним, але з погляду теорії жанрів це — сатиричний роман. Типові проблеми «середньої Америки» постають у творі гіперболізовано та гротескно: поверхневість стосунків настільки узвичаєна, що мати, телефонуючи 15-річному сину до тюрми, перепитує, чи все у нього гаразд та радить ходити прямо — «ведь в городе столько журналистов с камерами»; духовність до того рідкісна, що кожному, хто нею володіє, хіба й залишається — розстріляти однокласників та й себе застрелити наостанок. П’єра недарма звинувачували у тому, що суспільство, змальоване ним — це картинка з кунсткамери, а не реальні мешканці американського Заходу. Проте з огляду на те, що роман є сатирою, гротеск та гіпербола є доцільними.

Роман «Вернон Господи Літтл» не «відкриває Америку наново» — це той самий міф про Христа та цапа-відбувайла, прочитаний на новий лад.

Хесус Наварро вбиває своїх однокласників, які знущались над ним, — нібито несе смерть сучасному Содомові і Гоморрі. Проте, певна річ, із сподіванням на зцілення — але його не відбувається, Мученіо й після трагедії залишається «всемирной столицей соуса для барбекю», схвильованою питаннями на кшталт вартості чік’н’мікса та надходженнями до магазинів нових моделей кросівок «Найк».

Головний герой втілює обидва головних архетипи роману: Вернон—Христос готується до розп’яття, рубаючи дрова для хреста, Вернон—цап-відбувайло безуспішно намагається пояснити оточуючим власну невинність. Навіть його мати, ця псевдо-Марія зі стражданнями напоказ, не вірить синові: «Даже убийцы остаются для своих родных — родными, понимаешь…» Трагізм долі Вернона полягає у тому, що на роль «винуватця у всіх гріхах» обрано випадкову людину — це рівною мірою міг би бути будь-хто інший. Така випадковість вибору дозволяє відносити твір до модусу трагічної іронії — за Н. Фраєм, твори цього модусу зображають світ буденності та дикості, при цьому комедійне полягає у нескінченних муках безневинної жертви, а трагедійне — у необхідності терпіти такий світ. Вимога соціальної відплати, пов’язана з вигнанням цапа-відбувайла з суспільства, призводить до виявлення вини самого суспільства, більшої, ніж вина героя.

Ді Бі Сі П’єр: врятуватися від смертної кари

Типовим прикладом «суспільства винуватих» є соціум у «Американській трагедії» Т. Драйзера. Клайд Гріффітс прагнув вирватись зі світу бідності та поневірянь до багатства та блиску, — прагнув настільки, що поняття про чорне та біле, за термінологією слідчого з «Вернона Господи Літтла» Вейн Гурі, злилось у нього в суцільний сірий колір. Він йде на вбивство колишньої коханої заради щасливого майбутнього, але замість красивого життя отримує смертний вирок. У суспільстві Мученіо Ді Бі Сі П’єра питання вини незначуще — головне «зберегти обличчя» та «підійняти розкриття». Така вина соціуму робить Вернона спорідненим до драйзерового Клайда.

Говорячи про літературні традиції, серед попередників Вернона Літтла варто назвати й Холдена Колфілда з «Ловця у житах» Дж. Селінджера: обидва герої є підлітками, що не приймають цінностей споживацького суспільства та намагаються вирватись з нього.

«Мне кажется, что дрожь, которой меня пробирает, происходит оттого, что я только что выдал публике последний гвоздь к собственному кресту»; «Единственное, чем я был занят до самого вечера, — приколачивал себя к кресту»; «Прокурор поджимает губы и деловито бросается вбивать недостающие гвозди в мой крест». Наприкінці роману «богорівність» набуває неочікуваного звучання — коли Вернон, уже засуджений до смерті, спілкується з іншим «смертником», Кларенсом Лассалем, про долю якого хлопець, нібито передбачаючи власну долю, згадує на початку. «М’ясник із топором» пояснює, як просто та невимушено керувати людьми: «Пойми, что им нужно, и они станут плясать под любую музычку, которую ты им сыграешь. … Прими на себя ответственность. И пользуйся властью, которая тебе дана». Саме ця порада, врешті-решт, допомагає Вернону врятуватись від смертної кари.

До речі, з точки зору ідейної цей порятунок є невиправданим — Христа не розіп’яли, а отже, він повернеться до свого буденно-споживацького життя. Можливо, це усе підступні видавці — адже «люди не любят, когда убивают в конце». Можна було б розглядати цей фінал і з іншого погляду — мовляв, суспільство не настільки зіпсоване, раз не дало таки розіп’яти Христа. Проте фінал роману спростовує таку точку зору — все повертається «на круги своя», таких людей навіть і 20 Христів не врятували б: «Девочки, привезли! — кричит с кухни матушка. — На самом деле, смежный! Она пытается следить за тем, чтобы уголки рта у нее были скорбно опущены, в знак скорби по Лалли, но глаза выдают ее с головой». У романі переміг дводверний холодильник, «спеціальна пропозиція», кольорове вирішення «фісташкове на фісташковому».

Ді Бі  Сі П’єр: пошук втраченої коханої

Відносини героя з матір’ю посідають особливе місце у романі — хоча вона «воткнула мне в спину здоровенный такой тесак, и теперь стоит ей хоть слово произнести – и нож проворачивается у меня в спине», але Вернон все ж таки любить свою матір: «Вот вам моя матушка во всей ее красе: стоит появиться зрителю, и горе тут же становится вселенским. И, что самое странное, на меня это действует». Відсутність порозуміння з матір’ю призвели до пошуків Верноном втраченої єдності у коханні. Спроби поєднати долю з Тейлор Фігероа є сублімацією недосяжного поєднання з матір’ю — Фавлз називав це «пошуком втраченої Коханої». Критик стверджує, що усі герої автора так чи інакше втілюють авторську особистість, а отже, і власні пошуки автором єдності з Коханою. Але така єдність неможлива, тому у авторів є два шляхи: або нагородити героя, возз’єднавши його зі втраченою Коханою, або відмовитись від такого возз’єднання. Фавлз вважає другий варіант більш перспективним, оскільки саме недосяжність музи-Коханої підштовхує письменників писати, знов і знов створюючи її образ у своїх творах. Ді Бі Сі П’єр йде шляхом найбільшого спротиву — він не нагороджує героя возз’єднанням з Коханою, але пропонує йому сурогат — Елла Бушар, суміш Соні Мармеладової із Пеппі Довгапанчоха, віддана і терпляча, за Фавлзом є аналогом «дружини письменника»: вона проста, досяжна, зрозуміла, земна — і кохана, але вона ніколи не зможе замінити ту Кохану, якої не вдалось домогтись.

Книга «Вернон Господи Літтл» призначена для тих, хто ніколи не задумувався про те, «як тут все влаштовано», для тих, хто із захопленням сприймає «одкровення» Пелєвіна та Бегбеде про споживацьке суспільство. Проте вона може сподобатись і тим, хто захоплювався «Ми» та «Прекрасним новим світом». Це антиутопія у режимі реального часу: майбутнє Зам’ятіна та Хакслі уже прийшло.

Анастасія Ковальова

Author: Admin
Tags

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Login

Lost your password?